Винятково успішне застосування німецьких пікірувальних бомбардувальників під час польської кампанії та бліцкригу на Заході викликало закономірний інтерес до цього роду авіації в армії США. Винаходити велосипед не довелось – адже авіація ВМС вже з десяток років успішно експлуатувала такі літаки – пікірувальники ідеально підходили для ударів по ворожих кораблях. Тож першими армійськими пікірувальними бомбардувальниками були модифіковані палубні літаки. Формально вони вважались штурмовиками і отримали позначення з літерою «А», однак надходили на озброєння бомбардувальних авіагруп.
Також цікаво:
- Американські штурмовики, частина 1: Початок шляху
- Американські штурмовики, частина 2: Альтернативні проєкти початку 1920-х років
- Американські штурмовики, частина 3: Перші серійні варіанти
- Американські штурмовики, частина 4: На порозі 1930-х
- Американські штурмовики, частина 5: Серійні А-12 «Шрайк»
- Американські штурмовики, частина 6: Експерименти 30-х років
- Американські штурмовики, частина 7: «Гамма» від Джона Нортропа
- Американські штурмовики, частина 8: Внесок Джерарда Валті
- Американські штурмовики, частина 9: «Нортроп» А-17
- Американські штурмовики, частина 10: Експортні моделі Douglas
- Американські штурмовики, частина 11: Майже бомбардувальники Другої світової
ЗМІСТ СТАТТІ:
Вироби Douglas i Curtiss
Першим армійським пікірувальником став Douglas A-24 Banshee – «сухопутний» варіант знаменитого палубного літака SBD Dauntless, героя битви при Мідвеї (фільм однойменний дивились? Якщо ні – то наполегливо раджу!). Щоправда, коли літак потрапив до армії, він ще не був героєм – ба, навіть США ще не вступили в Другу світову війну. Зграбний одномоторний двомісний моноплан з крилом низького розташування, шасі, яке ховалось в польоті і характерними повітряними гальмами у вигляді перфорованих щитків уздовж заднього краю крила, надійшов на озброєння флоту ще у травні 1939 р., а до Повітряних сил армії США потрапив у червні 1941-го. До червня 1944 р. випустили 5936 літаків, з них 953 надійшло до армії.
Армія отримувала Banshee у трьох варіантах, які відрізнялись від відповідних палубних модифікацій браком гальмівного гака і складом бортового обладнання. Першим з них був А-24 (аналог SBD-3) з двигуном Wright R-1820-52 потужністю 1000 к.с. Літак озброювався двома 12,7-мм синхронними кулеметами і одним (або двома) 7,62-мм на верхній оборонній установці. Максимальне бомбове навантаження становило 1200 фунтів (545 кг) і складалось з однієї тисячефунтової бомби під фюзеляжем і двох стофунтових під крилом. Така номенклатура бомб суттєво різнилась від загальноприйнятої для довоєнних штурмовиків – ті несли десяток чи й більше малокаліберних бомб. Але не забуваймо, що Banshee прийшов у армію з флоту, а палубні пікірувальники мали нести важкі бомби (хай навіть лише одну) для ураження ворожих кораблів, а не піхоти на полі бою. З червня 1941-го до жовтня 1942 р. армія отримала 168 таких літаків, після чого почалось постачання А-24А (аналогів SBD-3), головною відмінністю яких було 24-вольтове електрообладнання замість 12-вольтового. До березня 1943 р. виготовили 170 А-24А.
Третім, наймасовішим варіантом, був А-24В – аналог SBD-5. Він мав двигун Wright R-1820-60 потужністю 1200 к.с. і майже удвічі збільшене максимальне бомбове навантаження – 1021 кг (одна 726-кг бомба під фюзеляжем і дві 147,5-кг під крилом). Армія отримала 615 таких літаків, а ще 60 (під позначенням SBD-5A) поставили Корпусу морської піхоти.
Літаками А-24 в першу чергу озброїли 27-му бомбардувальну групу, яку планували перекинути на Філіппіни, але після початку війни з Японією її перенаправили до Австралії. Banshee цієї групи в лютому 1942 р. воювали на о. Ява, а згодом діяли на Новій Гвінеї. Пізніше до неї приєдналася 8-ма бомбардувальна група, також озброєна А-24. Одна ескадрилья Banshee з серпня 1942 р. діяла на Алеутських о-вах. Більшість же А-24А та А-24В залишилися на континентальній частині США і використовувалися як навчальні. Лише 531-ша ескадрилья аж до початку 1944 р. воювала на А-24В на о-вах Гілберта.
40-50 А-24В у 1944 р. передали Франції. Літаками озброїли дві бомбардувальні авіагрупи – GB I/18 i GB II/18. Перша з них дислокувалася в Сирії, друга з вересня 1944 р. до капітуляції Німеччини воювала на території Франції. Того ж року за ленд-лізом літаки А-24В отримали дві латиноамериканські країни – Мексика (30) і Чилі (12). У Чилі ці машини списали у 1950 р., а ось мексиканські Banshee виявились «довгожителями» – останні з них літали аж до 1959 р.
Другим пікірувальником, який змінив палубу авіаносця на сухопутні аеродроми, став Curtiss SB2C-1 Helldiver. Створений для заміни бомбардувальника Dauntless, він пішов в серійне виробництво в червні 1942 р., а у вересні того ж року почалось постачання армійського варіанту – А-25А Shrike. До речі, ви зауважили, що назва його така ж, як у попередніх штурмовиків цієї фірми – А-8/А-12 і А-18? Це було традицією фірми Curtiss – давати однакові назви різним моделям літаків одного призначення: винищувачам – Hawk, палубним пікірувальникам – Helldiver, ну, а штурмовикам – Shrike.
Характерною особливістю А-25А (як і його палубного попередника) була наявність бомбовідсіку – пікірувальники, здебільшого, несли бомби лише на зовнішній підвісці. У ньому Shrike міг нести одну 454-кг або дві 227-кг бомби. Можна було підвісити й одну 726-кг бомбу, але у цьому разі стулки бомбовідсіку повністю не закривались. Під крилом додатково можна було підвісити пару 45,4-кг бомб. Літак озброювався чотирма 12,7-мм кулеметами в крилі і одним таким же – на верхній оборонній установці. А-25А комплектувався двигуном Wright R-2600-8 потужністю 1700 к.с.
Загалом виготовили 900 літаків А-25А (палубних SB2C у різних варіантах – аж 6240). Щоправда, 410 з них одразу ж передали Корпусу морської піхоти, де їм присвоїли позначення SB2C-1А і використовували як навчальні. На відміну від Banshee, яким довелось таки повоювати, служба А-25А була нудною й рутинною. Ні в Європу, на на Тихоокеанський ТВД вони не потрапили, в боях участі не брали. Кілька ескадрилей, озброєних А-25А, залучалися до патрулювання узбережжя континентальної частини США, проте більшість таких літаків використовувалася як буксирувальники мішеней. 150 А-25А планували передати австралійцям, однак ті, випробувавши десять літаків, від решти відмовились.
Читайте також:
- Все про три генерації РС-7 – родоначальника родини турбогвинтових літаків фірми Pilatus
- Легкі винищувачі – корисна опція чи непотрібний ерзац?
«Апач» – родич «Мустанга»
A-36A мав 12-циліндровий двигун рідинного охолодження Allison V-1710-87 (1325 к.с.). Стрілецьке озброєння – 6 кулеметів калібру 12,7 мм (2 синхронні в нижній частині капота двигуна і 4 у крилі). Маса бомбового навантаження становила 454 кг (2 бомби по 227 кг на підкрильних вузлах). Літак був одномісним.
Літаки A-36A надходили на озброєння винищувально-бомбардувальних груп. Навесні 1943 р. першою їх отримала 27-ма група, що діяла в Північній Африці; слідом за нею переозброїли й 86-ту групу. До кінця травня 1943 р. на Середземноморський ТВД було доставлено близько 300 «Апачів». Обидві групи в червні 1943 р. брали участь у масованих нальотах на о. Пантеллерія, а після капітуляції італійського гарнізону перебазувалися на цей острів, звідки підтримували висадку союзників на Сицилії. Згодом, діючи як пікірувальники, A-36A відіграли важливу роль у взятті Монте-Кассіно. Застосовувалися вони й проти кораблів – зокрема, потопили транспорт «Конте ді Савойя». Хоча встановлена на «Апачі» модифікація двигуна Allison була низьковисотною, літак на висотах до 2500 м цілком міг вести повітряний бій. Пілоти A-36A в Італії записали на свій рахунок 84 повітряні перемоги, однак власні втрати були дуже високими – 177 літаків. До червня 1944 р. на зміну «Апачам» в Італії прийшли винищувачі P-40 і P-47.
Окрім Середземноморського ТВД, A-36A застосовувалися і в Індії, точніше – на індійсько-китайсько-бірманському прикордонні. Тут із літа 1943 р. вони воювали у складі 311-ї винищувально-бомбардувальної групи. У цьому районі A-36A діяли переважно не як пікірувальники, а як штурмовики.
A-36A вважався непоганим літаком безпосередньої підтримки. Проте подальший розвиток «Мустанга» пішов шляхом створення більш універсальних винищувачів-бомбардувальників, здатних не лише атакувати наземні цілі, а й ефективно вести бій на середніх висотах. Той самий P-51A, по суті, являв собою A-36A, позбавлений повітряних гальм і оснащений двигуном із кращими висотними характеристиками.
Ленд-лізівський Vengeance
У 1940 р. фірма Vultee отримала замовлення від Франції на створення одномоторного пікірувального бомбардувальника і штурмовика. Літак отримав фірмове позначення V-72. Це був суцільнометалевий моноплан з однокілевим оперенням і шасі, що ховалось в польоті. Низькорозташоване крило мало в плані характерну W-подібну форму. Для машини обрали потужний двигун повітряного охолодження R-2600. Після капітуляції Франції роботи продовжилися для Великої Британії. Прототип V-72 уперше піднявся в повітря 30 березня 1941 р. Загальний обсяг серійного виробництва, яке тривало до червня 1944 р., становив 1931 літак.
Перші серії – 400 літаків Vengeance Mk.I i 300 Mk.II – випускались за британським замовленням. Ці машини мали озброєння з шести 7,7-мм кулеметів (чотирьох в крилі і двох на верхній турелі) і 680 кг бомб (дві 227-кг у бомбовідсіку і дві 113-кг під крилом). Ще 300 літаків А-31А, аналогічних попереднім варіантам, отримали американське позначення тільки тому, що були придбані армією США, але постачались вони у Велику Британію за ленд-лізом як Vengeance Mk.IІІ.
Порівняно невелика партія (99 екземплярів) літаків під позначенням А-35А була поставлена Повітряним силам армії США. Від А-31А вони відрізнялись стрілецьким озброєнням (п’ять 12,7-мм кулеметів – чотири в крилі і один на турелі). Нарешті, останній, найбільш масовий варіант – А-35В – мав два додаткових 12,7-мм кулемети в крилі і міг нести до 907 кг бомб. Виготовили 831 такий літак, з них 562 передали Великій Британії – там А-35В позначались Vengeance Mk.IV.
В США Vengeance використовувались виключно як навчальні і буксирувальники мішеней. Британські Королівські повітряні сили випробували такі літаки в бою в березні 1943 р. в Бірмі. Саме цей ТВД став основним для Vengeance, але вже в середині липня 1944-го їх замінили винищувачі-бомбардувальники.
Королівські австралійські повітряні сили використовували Vengeance в боях на Новій Гвінеї з червня 1943-го до березня 1944 р. Для бойових дій у джунглях ці літаки виявились невдалими через погані злітно-посадкові характеристики і малий радіус дії. Вільній Франції з серпня 1943 р. передали близько 60 А-35А/В, але й французи лишились ними незадоволені – Vengeance мав низьку якість бомбардування з пікірування порівняно з А-24. Нарешті, ще один учасник програми ленд-лізу – Бразилія – у 1943-1944 рр. отримала 28 Vengeance Mk.IІ і п’ять А-35В, які мирно дослужили до 1948 р.
Висновки
На цьому історія американських штурмовиків Другої світової закінчується. Досвід показав, що для завдань безпосередньої авіаційної підтримки краще підходять винишувачі-бомбардувальники – Р-40, Р-47, Р-51. По війні ця функція поступово перейшла до реактивних винищувачів бомбардувальників. Як я вже згадував в попередній статті, клас штурмовиків у Повітряних силах США у 1948 р. взагалі був скасований. Що цікаво – в морській авіації, навпаки, цей клас з’явився: після Другої світової війни палубні штурмовики замінили старі пікірувальники та торпедоносці. В Повітряних же силах штурмовики відродились за кілька десятиліть – і в цілком нових умовах. Але про це – згодом.
Читайте також:
