Шановні читачі, напевно, пам’ятають, що у 10 статті циклу, присвяченого американським штурмовикам міжвоєнного періоду, ми відзначили еволюцію цього класу бойових літаків в бік легких бомбардувальників. Стрілецьке озброєння, яке у 20-х і на початку 30-х років минулого століття американські фахівці вважали головною зброєю штурмової авіації, відійшло на другий план. Головним же засобом ураження наземних цілей стали бомби. 3-тя і 17-та штурмові авіагрупи у 1939-1940 роках реорганізували в бомбардувальні, замінивши в них одномоторні штурмовики Notrthrop A-17 двомоторними бомбардувальниками Douglas B-18. Штурмова авіація як рід припинила своє існування. Але літаки, позначені літерою «А» продовжували випускатись – хоч і надходили на озброєння бомбардувальних і винищувально-бомбардувальних груп. Коротенько пробіжимось по них – зупинившись лише на серійних машинах. Дослідні штурмовики – це тема для окремої розвідки, ба, навіть кількох, бо там таааака екзотика траплялась…
Також цікаво:
- Американські штурмовики, частина 1: Початок шляху
- Американські штурмовики, частина 2: Альтернативні проєкти початку 1920-х років
- Американські штурмовики, частина 3: Перші серійні варіанти
- Американські штурмовики, частина 4: На порозі 1930-х
- Американські штурмовики, частина 5: Серійні А-12 «Шрайк»
- Американські штурмовики, частина 6: Експерименти 30-х років
- Американські штурмовики, частина 7: «Гамма» від Джона Нортропа
- Американські штурмовики, частина 8: Внесок Джерарда Валті
- Американські штурмовики, частина 9: «Нортроп» А-17
- Американські штурмовики, частина 10: Експортні моделі Douglas
ЗМІСТ СТАТТІ:
Двомоторний Boston
Першою фірмою, яка намацала шлях трансформації класичних штурмовиків, була Curtiss – пам’ятаєте, ми говорили про малосерійний двомоторний літак А-18? Проте у боротьбі за великі замовлення він поступився іншій машині, широко відомій як Boston. Власне, це не американська, а британська назва, надана цим літакам, які постачались Сполученому Королівству за ленд-лізом. Під такою назвою він був відомий і в СРСР. Загалом же цей легкий бомбардувальник за суттю, штурмовик за назвою, має кілька імен. І історія його достатньо заплутана. А почалась вона в березні 1936 року, коли Ед Хайнеман в конструкторському бюро фірми Notrthrop зробив перші креслення «моделі 7A» – двомоторного суцільнометалевого високоплана з триопорним шасі з носовою стійкою, яке ховалось у польоті.
Проєктування спершу було ініціативним – без замовлення з боку військових. Але ризик себе виправдав. У 1937 році Армія США оголосила офіційні вимоги до нового штурмовика: швидкість не менше 200 миль за годину (322 км/год), дальність польоту 1200 миль (1930 км), бомбове навантаження 1200 фунтів (544 кг). Notrthrop уже мав готовий ескіз «моделі 7A». За розрахунковими даними, він відповідав вимогам за швидкістю, але мав менше бомбове навантаження. Проєкт переробили, передбачивши встановлення потужніших двигунів Pratt & Whitney R-1830-S3C3-G, подвоївши запас пального, а розрахункове бомбове навантаження довели до 908 кг.
Носова частина фюзеляжу могла бути заскленою, з робочим місцем штурмана-бомбардира, або глухою, з кулеметною батареєю, що наближало літак до «справжнього» штурмовика. У першому випадку екіпаж складався з трьох осіб, у другому – з двох. Оборонне озброєння в обох варіантах складалося з двох 7,62-мм кулеметів у висувних верхній і нижній турелях. Літак отримав позначення «модель 7B», а його проєктування здійснювалося вже фірмою Douglas, яка поглинула Notrthrop і в якій тепер працював Ед Хайнеман.
Дослідний зразок «моделі 7B» уперше піднявся в повітря 26 жовтня 1938 р. Під час випробувань машина продемонструвала добру швидкість, відмінну для двомоторного літака маневреність і відсутність будь-яких неприємних особливостей пілотування. Літак літав з обома варіантами носової частини, які виконали взаємозамінними. І хоча американські військові поки що не поспішали закуповувати літак, а прототип розбився 23 січня 1939 р., виріб фірми Douglas очікував комерційний успіх – на Європу насувалась війна… Літак замовила Франція. 17 серпня 1939 р. піднявся в повітря новий прототип DB-7, доопрацьований відповідно до французьких вимог, а в жовтні розпочався випуск серійних машин. Загальний обсяг виробництва сягнув майже 7,5 тисяч літаків.
Варіанти
Я не буду зупинятись на усьому розмаїтті варіантів DB-7, розгляну лише ті, які надходили до Повітряних сил армії США. Саме вони мали «штурмове» позначення – А-20. Закордонні експлуатанти – насамперед, Франція, Велика Британія, і, звісно, СРСР, – навіть теоретично не збирались застосовувати ці літаки як штурмовики.
В бойові частини Повітряних сил армії США перші А-20 почали надходити навесні 1941 р. – після того, коли були задоволені найбільш пильні експортні замовлення з Франції (до її капітуляції) та Великої Британії. Усі американські варіанти комплектувались 14-циліндровими двигунами повітряного охолодження Wright R-2600 різних модифікацій потужністю 1600 к.с.
Перші варіанти – А-20 (63 літаки), А-20А (123), А-20В (999) і А-20С (948) – мали засклену носову частину з робочим місцем штурмана-бомбардира. Літаки були типовими легкими бомбардувальниками, здатними нести 940 кг бомб. Поряд з тим, вони мали і «штурмове» озброєння – встановлені в носовій частині нерухомі кулемети (чотири 7,62-мм, а з варіанту А-20В – два 12,7-мм). Головним призначенням цього озброєння було придушення ворожої протиповітряної оборони під час атак з малих висот. Крім цього, літаки мали оборонні кулеметні установки: спарену 7,62-мм або одинарну 12,7-мм верхню і одинарну 7,62-мм – нижню.
Кардинально інше озброєння мав варіант A-20G: у його незаскленій носовій частині встановили аж шість 12,7-мм кулеметів (перша серія мала чотири 20-мм гармати і два 12,7-мм кулемети). Оборонне озброєння складалось з двох-трьох таких само кулеметів (одного або двох на верхній установці і одного на нижній). Бомбове навантаження збільшили аж до 1800 кг (для порівняння: найпоширеніший радянський фронтовий бомбардувальник Пе-2 піднімав максимум 900 кг).
A-20G став наймасовішим варіантом – виготовили аж 2850 таких літаків. І це при тому, що випуск тривав лише 15 місяців – з березня 1943 р. до червня 1944-го. Крім того, в лютому-вересні 1944 р. виготовили 412 А-20Н – аналогів A-20G пізніх серій, але з іншим варіантом двигуна. Паралельно випускались A-20J (450 екземплярів) і А-20К (413) – відповідників A-20G і А-20Н, але з заскленою носовою частиною і тільки двома «наступальними» 12,7-мм кулеметами.
Американські А-20 з липня 1942 р. діяли над окупованою Європою, базуючись у Великій Британії. Пізніше, діючи над Сицилією і континентальною Італією, вони поступово перейшли від денних до нічних нальотів, працюючи як класичні бомбардувальники. В операції «Оверлорд» в червні 1944 р. брали участь три групи A-20G/J. Окрім підтримки висаджених військ, вони залучалися до ударів по стартових позиціях літаків-снарядів V-1. Восени 1944 р. усі три групи були передислоковані на територію Франції. У вересні 1944 р. А-20 брали участь у спробах надати допомогу англійським парашутистам під Арнемом, а згодом бомбардували укріплення «лінії Зігфрида» на кордоні Німеччини. У грудні 1944-го А-20 брали найактивнішу участь у відбитті німецького контрнаступу в Арденнах.
На Тихоокеанському ТВД, під час боїв на Новій Гвінеї та Філіппінах, А-20 використовувались відповідно до свого первинного призначення – як штурмовики. При цьому працювали вони як по наземних, так і по морських цілях.
Не зупиняючись детально на службі А-20 в інших країнах, відзначимо, що найбільшим експлуатантом цих літаків була радянська авіація – вона отримала 2917 таких машин (Повітряні сили Армії США отримали близько двох тисяч А-20). Левову частку становили «штурмові» A-20G – станом на 1 травня 1945 р. з 995 «Бостонів», які були у ВПС СРСР, дві третини припадали саме на цей варіант. Однак з огляду на добре навігаційне і комунікаційне обладнання та значне бомбове навантаження радянські А-20 використовувались суто як бомбардувальники (а в авіації ВМФ – ще й як торпедоносці). Останні з них служили аж до 1945 р.
Читайте також:
- Все про три генерації РС-7 – родоначальника родини турбогвинтових літаків фірми Pilatus
- Легкі винищувачі – корисна опція чи непотрібний ерзац?
Invader
З січня 1941 р. під керівництвом Еда Хайнемана велась розробка літака, призначеного для заміни A-20. Для нової машини обрали схему середньоплана з крилом ламінарного профілю та однокільовим оперенням і двигунами Pratt & Whitney R-2800-27 потужністю 2000 к.с. Значно збільшений порівняно з A-20 бомбовий відсік мав уміщувати 1814 кг бомб або дві торпеди. Оборонне озброєння складалося з верхньої та нижньої дистанційно керованих башт із парою 12,7-мм кулеметів у кожній.
Проєкт був схвалений військовими, і у червні 1941 р. замовили три прототипи: тримісний бомбардувальник XA-26 із заскленою носовою частиною фюзеляжу, двомісний нічний винищувач XA-26A, обладнаний РЛС, та тримісний штурмовик XA-26B з незаскленою носовою частиною, у якій встановлювалася 75-мм гармата. Зрештою від виробництва варіанта нічного мисливця відмовилися, так само як і від застосування на штурмовику важкого гарматного озброєння, і Invader – таку назву отримав А-26 –випускався у двох модифікаціях – штурмовик із кулеметним озброєнням та бомбардувальник.
Серійне виробництво розпочалося у вересні 1943 р., проте до кінця року виготовили лише 7 машин – повномасштабні поставки розгорнулися вже у 1944 р. До серпня 1945 р. було виготовлено 2523 серійні літаки. 1359 з них – це А-26В, штурмовики з незаскленою носовою частиною, де встановлювались шість 12,7-мм кулеметів. У ході випуску їх кількість збільшили до восьми, а ще шість встановили в крилі – тобто, літак тепер мав аж 14 «наступальних» кулеметів. Крім того, з’явились підкрильні вузли, на яких можна було підвісити 14 127-мм некерованих ракет. Ще 1144 літаки виготовили у варіанті А-26С – із заскленим носом і лише двома «наступальними» кулеметами.
На Тихоокеанському ТВД А-26 дебютували в червні 1944 р., на Європейському – у вересні. Так само, як і А-20, нові літаки в Європі використовувались переважно як бомбардувальники, а на Тихому океані – як штурмовики. Повоювали «Інвейдери» і під час війни в Кореї, але вже не як номінальні штурмовики, а як бомбардувальники. Річ у тім, що 1948 р. у Повітряних силах США клас штурмовиків був скасований, і А-26В/С змінили свої позначення на В-26В/С.
З 1951 р., понад 200 «Інвейдерів» отримала Франція, яка активно застосовувала ці літаки під час бойових дій в Індокитаї та Алжирі. У 1950-х рр. десятки B-26 надійшли до багатьох країн – Бразилії, Чилі, Колумбії, Куби, Гватемали, Індонезії та інших; вони також використовувалися в таємних операціях ЦРУ. Останні «Інвейдери» перебували на озброєнні повітряних сил країн «третього світу» до середини 1970-х років.
Майже через два десятиліття після завершення Другої світової війни про «Інвейдера» згадали і американські військові. Для боротьби з партизанами в Індокитаї вони у 1964-1965 рр. переобладнали 40 літаків, встановивши потужніші двигуни, вісім підкрильних пілонів для підвіски озброєння і демонтувавши непотрібні оборонні кулеметні установки. Такі літаки отримали позначення В-26К, у 1966 р. замінене на А-26А. Коло замкнулось – штурмовик знову став штурмовиком. А про уроки люфтваффе читайте в наступній частині.
Читайте також:
