Повітряні сили та Сили безпілотних систем ЗСУ вже точково застосовують бойовий лазерний комплекс “Тризуб” для прикриття штабів і критичної інфраструктури від ворожих БПЛА.
7 травня 2026 року розробник українська компанія Celebra Tech офіційно представив оновлену, буксировану версію комплексу й оголосив про перехід до фінальних державних випробувань. Це не анонс і не концепт: на той момент від п’яти до восьми дослідних зразків вже перебувають на чергуванні.
За рамками офіційного заходу залишилося головне. У другій половині 2025 року розробники фактично переписали “мозок” комплексу, замінивши класичний машинний зір повноцінною нейромережевою моделлю наведення. Саме це, а не новий корпус чи буксирована платформа, стало справжнім результатом року.
Давайте розберемося детально.
Також цікаво: Зброя української перемоги: БпЛА Hornet, він же “Марсіанин-2”
ЗМІСТ СТАТТІ:
Як народжувалася система: від полігону до фронту
Проект “Тризуб” стартував у 2023–2024 роках як відповідь на цілком конкретний запит. Україна потребувала засобу для знищення масових і дешевих повітряних загроз без витрати дорогих зенітних ракет. Щоденні удари “Шахедів” і FPV-дронів зробили це завдання не теоретичним, а суто практичним.
Наприкінці 2024 року лазерний комплекс “Тризуб” вперше з’явився публічно – як дослідний зразок, що відпрацьовує стрільбу по повітряних мішенях на полігоні. Вигляд був характерний для більшості вітчизняних розробок того етапу: набір окремих агрегатів, складених для демонстрації, а не для бойового застосування.
Лютий 2025 року став переломним: командування оголосило про початок розгортання лазерного комплексу “Тризуб” у частинах. У квітні того ж року Сили безпілотних систем ЗСУ опублікували відео польових випробувань. Лазер застосували по наземній мішені та FPV-безпілотнику. Система на цьому етапі офіційно позиціонувалася як експериментальний засіб проти розвідувальних БпЛА.
Друга половина 2025-го – це вже не випробування, а глибока переробка. Саме тоді Celebra Tech відмовилась від класичного машинного зору на користь нейромережевої моделі, доопрацювала випромінювач і систему охолодження. Результат: до лютого 2026 року в западній пресі, зокрема в The Atlantic, з’явились дані про реальне пропалювання корпусів і оптики дронів-мішеней за лічені секунди. Не полігонні мішенями були реальні БПЛА в реальних умовах.
До травня 2026-го шлях від “складених агрегатів” до буксированого комплексу на державних випробуваннях зайняв менш ніж півтора року.
Також читайте: Все про український “дрон-мисливець” JEDI Shahed Hunter
Буксирована платформа: компроміс на користь мобільності
Якщо рання версія “Тризубу” нагадувала лабораторний стенд, вивезений у поле, то версія травня 2026-го вже є єдиним виробом із чіткою логістичною концепцією.
Базою став двовісний автомобільний причіп. У носовій частині розташована енергоустановка, прихована під кожухом. У центрі – лазерна установка на опорно-поворотному пристрої, що забезпечує наведення у широких секторах по обох осях. На кормі встановили допоміжні системи. Для горизонтування передбачені гідравлічні домкрати.
Сам випромінювач, на відміну від раннього прототипу, закритий металевим кожухом. Це рішення одразу вирішує дві проблеми: захист оптики від пошкоджень під час транспортування і зменшення демаскуючих ознак у видимому діапазоні.
В основі комплексу – волоконний лазер. Вибір не випадковий. Твердотілі схеми вразливі до вібрацій на фронтових дорогах. Хімічні лазери з токсичними компонентами для мобільних груп непридатні в принципі. Волоконний дає якість променя M² < 1,1 і ККД близько 30–35%, що дозволяє живити установку від акумуляторних збірок, а не лише від стаціонарного генератора.
Живлення реалізоване за гібридною схемою: вбудований блок LiFePO4-акумуляторів розрахований приблизно на 40–50 циклів ураження, після чого потрібне підзаряджання від мережі або генератора. Охолодження – замкнутий рідинний контур з активним обдуванням. Для порівняння: прототипи 2025 року мали пасивне охолодження, через що “засинали” вже після трьох-чотирьох пострілів. Нова версія витримує 30 секунд безперервного випромінювання і потребує 60 секунд на охолодження. У режимі коротких імпульсів проти FPV комплекс відпрацьовує до 15–20 цілей поспіль до критичного перегріву.
Також цікаво: Зброя української перемоги: Мобільні системи ППО TRIDON Mk2 від BAE Systems Bofors
Дальність і потужність: де реальність, а де маркетинг
Номінальна потужність випромінювача – 5 кВт, у піку до 7 кВт. Порівняно з британським DragonFire або американським HELIOS це скромно. Але “Тризуб” і не претендує на їхню нішу.
Підтверджені характеристики виглядають реалістично й відповідають фізиці процесу:
- FPV-безпілотники – ураження на відстані 800–900 м. За 1,5–2 секунди лазер пропалює пластиковий корпус або виводить з ладу матрицю камери без охолодження.
- Розвідувальні БПЛА – до 1 500 м. Потрібне утримання променя на критичному вузлі паливному баку або блоці управління протягом 3–5 секунд.
- Придушення оптики – до 10 км в ідеальних умовах. У типових польових умовах цифра значно скромніша, але навіть у такому режимі комплекс здатен осліплювати ворожі розвідники на безпечній для себе дистанції.
Окремо – про заявлені 5 км для “Шахедів” і важкої техніки. Це не «перспектива найближчого горизонту», а, відверто кажучи, маркетингова цифра. “Герань-2” має металевий корпус і міцний руховий відсік. При потужності 5 кВт для надійного ураження такої цілі потрібні або десятки секунд утримання променя, що несумісне з балансом енергії й охолодження, або випромінювач у 4–10 разів потужніший. Без нового “заліза” ця цифра залишатиметься на папері незалежно від кількості прес-релізів.
Також цікаво: Все про P1-Sun – український дрон-перехоплювач від SkyFall
Головний стрибок: нейромережі замість машинного зору
Якщо оцінювати лазерний комплекс “Тризуб” лише за характеристиками випромінювача, враження буде неповним. Справжньою точкою диференціації стала програмна частина.
Архітектура AI-наведення побудована на каскаді нейромереж. Легка модель постійно сканує сектор 120° на предмет руху. При виявленні активується важка. Вона класифікує ціль за схемою “птах / цивільний дрон / військовий БПЛА / снаряд”. Час від виявлення до наведення променя становить близько 0,2 с. Для перехоплення FPV на швидкостях понад 100 км/год це критичний параметр.
Алгоритм супроводу обчислює вектор руху і спрямовує промінь із випередженням – у розрахункову точку зустрічі. Саме це вирішило головну проблему ранніх версій: “тремтіння” променя при різких маневрах дрону, через яке енергія розсіювалась по корпусу замість концентрації на одній ділянці.
Але є деталь, що відрізняє версію 2026 року від попередніх. Штучний інтелект не наводить промінь у геометричний центр цілі. Він визначає вразливу зону, а саме в оптичний модуль або пластикове кріплення пропелерів, і фіксує промінь саме там. Це скорочує час ураження малих дронів до секунди і заощаджує ресурс акумуляторів. Для FPV-перехоплення це різниця між 20 знищеними цілями за цикл і сімома.
Передбачений і режим роботи проти “рою”: після знищення однієї цілі дзеркала миттєво переводяться на наступну без участі оператора.
Окремо варто відзначити тактичний аспект, який рідко згадується у офіційних матеріалах. “Тризуб” працює по пасивному оптичному та тепловізійному каналу і нічого не випромінює в радіодіапазоні до моменту пострілу. Для засобів радіотехнічної розвідки противника він залишається “мовчазним”. На відміну від класичних зенітних систем з активною РЛС, що демаскують себе вже фактом увімкнення. Це не дрібниця, бо здатність залишатись непомітним до останнього моменту суттєво впливає на виживання комплексу в сучасних умовах розвідувально-ударних контурів противника.
Також цікаво: Зброя української перемоги: ЗРК Tempest з ракетами AGM-114L Longbow Hellfire
Економіка пострілу: навіщо взагалі лазер
Головним аргументом на користь “Тризубу” є не технічна витонченість, а проста арифметика.
Один “постріл” лазера, тобто витрата енергії акумуляторів і моторесурс оптики, обходиться в лічені долари. Аналогічні закордонні системи оцінюють вартість одного спрацювання в 1–13 доларів. Для порівняння: ракета “Стінгер” коштує близько $120 тис, IRIS-T SLM – понад $400 тисяч, Patriot PAC-3 – близько чотирьох мільйонів. Навіть відносно доступна ракета “Стріли-10” – це десятки тисяч доларів за пуск.
Тепер – “Герань-2” вартістю $35–50 тис і FPV-дрон у $400–1000. Використовувати проти них зенітні ракети означає гарантовано програвати економічний вимір війни. Саме тому навіть ”скромний” 5-кіловатний “Тризуб” має практичний сенс – за умови, що він фізично здатен ціль знищити.
Вартість самого комплексу не розкривається. За непрямими ознаками це близько $1–2 млн. за одиницю. За темпу витрати зенітних ракет в умовах масованих атак окупність такого рішення обчислюється місяцями, а не роками.
Також цікаво: Інтерв’ю із засновниками Global Drone Academy: Як формується культура війни дронів і мислення операторів
Де “Тризуб” має обмеження і це треба казати чесно
Лазерний комплекс “Тризуб” – не універсальна система і навіть не засіб, здатний “закрити небо”. У нього є обмеження, частина яких є усвідомленими компромісами, частина – реальними слабкими місцями.
Погода. За даними самого розробника, в умовах щільного туману або сильного дощу ефективність 5-кіловатного променя падає на 60–70%. На українському театрі воєнних дій це означає, що істотну частину осені і початку весни комплекс працюватиме зі зниженою результативністю. Це притаманно всім лазерним системам даного класу, але для “Тризубу” з його скромною потужністю погодний фактор критичніший, ніж для того ж DragonFire.
Демаскування під час роботи. Постріл лазера фіксується в інфрачервоному діапазоні, тому засоби розвідки противника здатні виявити позицію. Причіп після розгортання потребує кількох хвилин для зміни позиції. В умовах активного “полювання” на засоби ППО за допомогою “Ланцетів” і розвідувально-ударних контурів це серйозний чинник ризику. Рішень два: або працювати з глибини оборони, або часто змінювати позиції. І обидва знижують щільність прикриття.
Боєкомплект і охолодження. 40–50 циклів до підзаряджання – у сценарії масованої атаки це обмеження стає відчутним. “Тризуб” добре підходить для точкового перехоплення найнебезпечніших цілей, але не для тотального відбиття рою дронів.
Масштаб присутності. П’ять-вісім дослідних зразків на травень 2026 року – це обкатка концепції, а не засіб, здатний вплинути на оперативну обстановку. Заявлені виробничі можливості – 10–15 комплексів на місяць за стабільного фінансування. Головний стримуючий фактор – висока вартість компонентів випромінювача. До серії в десятки та сотні одиниць шлях ще не пройдено.
Також цікаво: Зброя української перемоги: FP-1 – дрон, що долітає до Москви
Де “Тризуб” знаходить своє місце
Лазерний комплекс “Тризуб” за потужністю випромінювача належить до легкого сегменту бойових лазерів. Фактично в одній ніші з турецьким Gökberk. Але порівняння за “грубою силою” тут оманливе. Обидва комплекси свідомо орієнтовані на найбільш масовий клас загроз, а не на боротьбу з балістичними ракетами.
Реальною нішею “Тризубу” є прикриття штабів, пунктів управління й критичної інфраструктури від FPV-дронів і тактичних розвідників. Саме тут збіглися три умови: мета варта ураження, ціна зенітної ракети неприйнятна, а лазер фізично здатен впоратись із завданням.
Комплекс не замінює “Стінгер” чи IRIS-T. Він займає нішу між ними і кулеметом. Там, де ракета надмірна, а кулемет недостатній. Саме в цьому проміжку лазерний комплекс “Тризуб” здатен бути ефективним і виправданим.
Також цікаво: Зброя української перемоги: Український БпАК “Швідун”
ППО, що рахує гроші
“Тризуб” – це не технологічний прорив у класичному розумінні. Це практична відповідь на практичну проблему: як знищувати масові дешеві цілі, не витрачаючи дорогих ракет.
Показово, що головним конкурентним козирем розробники називають не потужність випромінювача, а програмну частину – нейромережеве наведення й пасивний режим роботи. В умовах, коли будь-яка активна РЛС на фронті стає мішенню, здатність залишатись непомітним до пострілу – це не опція, а питання виживання.
Реальна бойова цінність “Тризубу” визначиться не на полігоні і не на прес конференції. Вона визначиться в перших статистично значимих даних із масового застосування: скільки FPV-дронів збито, скільки циклів відпрацьовано в реальних умовах, як комплекс поводить себе під дощем і в умовах активного протидіяння противника. До цього моменту остаточна оцінка передчасна.
Але сам факт існування “Тризубу” – від полігонного демонстратора 2024 року до буксированого комплексу на державних випробуваннях 2026-го – вже є результатом. У найближчі роки саме такі системи визначатимуть, наскільки дорого противнику обійдеться кожен безпілотник, що перетнув лінію фронту.
Також цікаво:
