Перший супутник нового космічного сузір’я для попередження про ракетний напад, який має бути виведений на середню навколоземну орбіту (MEO), буде запущений пізніше, ніж планувалося. Замість кінця 2026 року старт перенесли на весну 2027. Причиною стало те, що один з ключових елементів системи ще не пройшов необхідне тестування. Попри це, Космічні сили США продовжують активно розвивати програму та готують до запуску наступні партії супутників.
У червні Управління космічного зондування при Командуванні космічних систем оголосило про підписання контракту з компанією BAE Systems на постачання десяти супутників в межах так званої «Epoch 2» – другої фази програми Resilient Missile Warning/Missile Tracking MEO (Resilient MW/MT MEO). За словами бригадного генерала Роберта В. Девіса, Космічні сили планують вже восени укласти ще одну угоду, яка охоплюватиме додаткову кількість супутників. Цей другий контракт потенційно стосуватиметься ще двох “площин” – груп супутників. Згідно з бюджетною документацією, це може означати постачання від 10 до 12 апаратів.
Програма Resilient MW/MT MEO значною мірою наслідує архітектурні принципи програми стеження за ракетними загрозами на низькій навколоземній орбіті (LEO), яку реалізує Агентство космічного розвитку (SDA). Як і SDA, команда Девіса дотримується поступового підходу: контракти укладаються на менші партії замість однієї масштабної угоди. Такий підхід сприяє швидшому впровадженню нових технологій, підвищенню гнучкості системи та посиленню конкуренції серед підрядників. Однак, як і у випадку з програмою SDA, проєкт SSC (Space Systems Command) стикається з певними труднощами – затримками, пов’язаними з логістикою та технічними нюансами.
Девіс зазначив, що проблеми виникають з постачанням комплектуючих, а також із забезпеченням необхідного рівня наземного тестування. “Нам потрібно провести правильне тестування з потрібною жорсткістю на землі, аби гарантувати, що на орбіті ми отримаємо повноцінно працездатну систему”, – наголосив він. Як результат, запуск першого супутника в рамках Epoch 1, який раніше планувався на кінець 2026 фінансового року, наразі відкладено до першої половини 2027 календарного року.
Ще один виклик стосується використання оптичних лазерних з’єднувачів для передачі даних між супутниками. На відміну від радіосигналів, лазерні лінки забезпечують значно вищу швидкість та безпеку передачі. SDA вже протестувала такі зшивки на демонстраційних супутниках “Транш 0” на LEO, однак ця технологія все ще перебуває в ранній стадії розвитку.
Управління урядової підзвітності США раніше цього року застерегло, що агентство занадто активно інвестує в оптичні з’єднувачі, не маючи впевненості в їхній надійності. “Лазерні зшивки – це основа нової архітектури супутникових сузір’їв”, – заявив Девіс. Водночас він визнав, що ця технологія є потенційним ризиком для програми на середній орбіті, і служба веде за цим напрямком посилений моніторинг. Щоб зменшити ризики, за словами Девіса, SSC вивчає уроки, отримані з демонстраційних запусків SDA, і збільшує інвестиції в наземну інфраструктуру для розширеного тестування лазерної технології до запуску.
Є й принципові відмінності між підходами SDA та SSC. Наприклад, SDA прагне інтегрувати оптичні лінки між супутниками, виготовленими різними виробниками. Натомість команда Девіса наразі обмежується міжсупутниковими з’єднаннями в межах одного виробника. Тобто Epoch 1 і Epoch 2 забезпечуватимуть взаємозв’язок лише між апаратами одного розробника, без крос-системної інтеграції.
До того ж, для супутників на середній навколоземній орбіті вимоги до лазерних з’єднувачів відрізняються від тих, що застосовуються на LEO, зважаючи на більші відстані між об’єктами. Команда Девіса співпрацює з SDA та представниками галузі, щоб узгодити єдині технічні стандарти для майбутніх поколінь супутників.
Попри технічні труднощі, Девіс підкреслює критичну важливість нових супутникових засобів раннього виявлення для США. Вони мають доповнити існуючі системи на геосинхронній орбіті, які вже продемонстрували ефективність у виявленні реальних загроз.
Джерело: Airandspaceforces
